так, з якого то вони села такі чемні вивелися, то вже я й їм пригадався!… А мої господарі в регіт, та похваляють солярів, що на який то вони спосіб узялися.
— О, ми з такими паничами вміємо поводитися! — вихваляється один. — Видите, злого йому нічого не станеться, а пам'ятку буде мати. Ха, ха, ха, ха!
Ще було добре перед вечером, коли ми прийшли до села. Ведуть мене до війта. Приходимо, нема дома, в поле поїхав. Тільки війтиха щось там по сінях крутиться. Глипнула на мене — нічого.
— А не знати, кумо — кажуть мої провідники, — де би тут його намістити?
— Або я знаю, де? Містіть, де хочете, коби лиш не тут. Нащо мені клопоту?
А я стою та аж очима благаю, щоби змилувалася… Бо вже те я знаю, що коли не у війта, то ночувати мені в того, в кого я гостив. Ну, а там то вже певно добра мені не буде.
Тим часом вість по селу пішла: привели злодія! Зараз, що було по хатах — біжить. Поставали на оборі, дивляться, одні кленуть, другі грозять, треті так собі стоять. Аж тут і мій господар, той що в нього пропажа, протискається, приходить. Високий, крепкий, лицем червоний, як кат. Зблизився, зирнув на мене…
— А, то ти? Ну, будемо знатися.
Я нічого.
