що ніби ні рукою не ворухну, ні ногою, і вже самовільно ждав смерти, — то знов нова якась сила вступала в мене, і я починав знову розгадувати, що тут діяти далі.
Що ж далі? Перележав я так дві добі, не рухаючись, а довше годі було. Голод, спрага. Розгадав я собі, як і що, дочекав вечора та й далі з криївки! І розуміється, до того самого села! Там у мене знайомий був, я до нього. Попоїв, покріпився, та й ще таки тої самої ночі ми пішли до того самого хлопа до комори. Ну, але вже ми його обчистили, що певно не пожалувався на нас! Я такий був на нього недобрий, що, не можучи взяти двох кожухів, порізав їх на шкамаття.
Що вже я відтак не раз перевідувався сторонськими людьми: а що там мій ґазда поробляє? Сміялися. Кажуть, що зразу на стару був напав, трохи не забив, що ніби то вона випустила злодія. А як його обчистили до дрібки, то притих. Усе — кажуть — боїться, щоб його не підпалили.
— Дурний, дурний! — кажу я. — Перекажіть йому, що нехай не боїться. Я не такий дурень, як він, щоб я крав і зараз штемп[1] по собі лишав. За підпалення кара велика, а пожитку мені нема. Ви йому кажіть, нехай він тільки знов комору набиває всяким добром, то вже я колись знов по старій знайомості йому пригадаюся!
Львів, у лютім 1881 р.
- ↑ У злодійськім жаргоні слід, знак, зрада. (Ів. Фр.).
