та погорди, хоть і злого ніхто не міг про неї сказати. Правда, ніхто не допитувався, як вона зросла і як живе тепер, відки походить ота її забитість та заляканість, а раз похопивши назву «Напуда», кожний тою згірдною назвою збував усе, не додивляючися, чи під тою згірдною назвою і під тою відразливою поверховністю не б'ється, не тремтить та не мучиться живе, людське серце, що бажає щастя й життя не згірше всякого іншого. Та й чи є в наших селян час і вмілість розбирати це все, а особливо там, де людина, загукана та забита довгими літами недолі і приниження, від малку погорджувана, поштуркувана та висміювана стягається сама в собі, корчиться мов проколений слимак та ховається тривожно з усім, що виявлювало би в ній живого чоловіка? І я пізнав, правда, по довгих літах, що такою людиною була Напуда.
— Митре, чи ти тут? — кричала вона з-за плоту. — Ходи сюди.
Митро встав якось швидше і живіше, ніж звичайно, і пішов до перелазу, що виходив на вулицю. Перелізши пліт він підбіг до Напуди. Вона була одягнена зовсім так, як звичайно, в грубій зрібній[1], брудній сорочці і мальованці, без хустини на голові. Вітер розвівав її давно не заплітані чорні коси, в яких декуди стриміли стебла соломи. Вона взяла Митра за руку і не говорячи з ним нічого пішла долі вигоном у поле.
- ↑ Зрібна сорочка — з селянського полотна.
