малаїв (пляцків без тіста), і не надумуючися, уломив мимоходом пів одного («скажу, що я з'їв, а що ж то, хіба я не годен?» мигнула в мене думка), і побіг з тим усім до Митра.
Яким дивним, невимовним поглядом зирнув він на мене, ховаючи за пазуху хліб і малай Мені стало чогось і любо і страшно…
— Треба бігти! — шепнув він і щез.
— Куди, Митре? — запитав я, але Митро не чув уже мого запитання.
При полуденку поміж іншою бесідою наймит Микола, вічно сердитий на всіх і все, сказав спльовуючи:
— Або от!… Здибає мене ось Анна, та що в Микитича коморує. «Чи не видів ти, мой, моєї дівки?» Тьфу на тебе, маро, мені старому ще за її дівками пантрувати?…
— Або де ж її дівка поділася? — запитала служниця Марина.
— А дідько її, Дух Святий при їдженню, знає. Десь як учора щезла, та й таки й дома не ночувала. Ні відшукати, ні відпитати.
— Гм! Певно то.. вже — пробуркотіла Марина, наливаючи з великого кітлика борщ. Я не міг зрозуміти, що то таке «вже»; більше про це не було бесіди, так що я й не дізнався, що робиться з Напудою. Аж ось вечером, як уже худоба прийшла з паші, чую — крик на вигоні, плач, сварка. Всі ми, хто був у хаті, повибігали подивитися, що там таке. На вигоні вже стояли люди, охали, зацитькували та вговорювали когось.
