— Ні, я не піду до хати! Він мене заб'є! Господи, він мене заб'є.
— Хто такий? Який «він»?
— Я вже знаю, який. Ні, не піду! Радше в могилу.
— А нащо ти дитину задушила?
Напуда мовчала. Привели її між людей, але вона з переляку і болю не могла стояти на ногах, упала на землю. Людям не стало серця допитувати її. Післали по комісію до міста, а Напуду завели до хати, таки до Микитича. Швидко з'їхала комісія: суддя й жандар. Напуду закували, взяли дитину й поїхали.
Довго ще потім балакали наші люди про неї. Вона в суді призналася, що задушила дитину, але хто був батьком дитини і пощо вона задушила її, того ні за що не хотіла сказати. Хотіла потім і сама скочити в воду, але вона так дуже боялася води — не скочила. Її судили в Самборі. Микитич, Анна, мої тато і ще кілька людей ставали за свідків. Дали їй п'ять літ; але ті, що бачили її на розправі, говорили, що з неї ледве тлінь була, певно довго не подихає. А малий Митро ніколи вже не виходив з нами бавитися. Відколи взяли пани його тітку, що одна може любила його щиро, відтоді він став іще більше понурий, лінивий та відлюдний. Він рідко виходив із хати і я рідко видав його. Часом тільки, коли була гарна погода, я зазираючи крізь пліт до Микитичового саду, бачив Митра під дубом. Він заслинював стебло, підпускав на плинне дзеркальце краплину песього молока і вдивляючися в ріжно-
