дзвіночки, дзвеніли не раз у Гандзиних снах, і вона була така щаслива, слухаючи їх здалеку… Але вона ще ніколи не бачила Мавок на очі. Який жаль, що мама не хотіла сьогодні взяти її з собою в ліс! Сьогодні була б певно побачила Мавку, о певно! Аджеж їй не дармо снилися Мавки вже кілька ночей, співали, сміялися так голосно-голосно, гойдалися на гілках, та все кликали її до себе, в ліс…
— Гандзю, куку! Гандзю, куку! — кликали вони, ваблячи її до себе своїми білесенькими руками. — Ходи до нас, до лісу! В нас так тепло, так весело, так любо! Ади[1], які в нас коси! І в тебе така буде! Ади, які в нас гойданки!… І ти на такій будеш гойдатися! У-у! у-у!… Ходи, ходи!…
Гандзя заплакала. Вона озирнулася по хаті. Як тут нужденно, вогко, понуро! В кутах діди стоять — страшно! Їй пригадалася приказка, якою втишували її, коли часом плакала:
Лізе кусіка
З-за сусіка!
Зуби зазубила,
Очі заочила,
Руки заручила,
Ноги заножила!
В серці їй гострий ножище,
В плечах їй дубовий колище!
Вона затремтіла; тривожно поглянула на стелю, в якій стримів забитий чорний, грубий, дерев'яний гак, дивачно понакарбовуваний. Цей гак в її уяві був «кусікою». Вона, лежачи в постелі, нераз
- ↑ Ади — диви.
