її вухом, впивається нею. Серед шуму та гомону листя вона виразно чує щось, немов різке плюскання рибок у чистій кришталевій воді: це сміх та радісні крики Мавок. Вона чує навіть, як вони кличуть її до себе:
— Гандзю, куку! Гандзю, куку!
Але як же вони близько! Ось тут таки за окопом, а як же! Любі Мавочки, вони певно прийшли за мною сюди! Та й що не боялися! Адже якби їх люди спіймали, то забрали б їх у торбу, а як же!… Дали би тій поганій кусіці в торбу! Але ні, вона не дала би Мавок, вони такі добрі, такі гарні!…
— Мавко! Мавко! — кричить Гандзя щосили. — Я вже тут, я зараз надбіжу, ще лише дрібочку[1], зачекай.
Ах, ось уже й ліс! Який тихий, величезний, понурий! Берези гріються на сонці і світять здалека своєю білою корою їх довгі віти, мов зелені коси, позвисали додолу і колишуться з вітром. Ось тут десь і Мавки зараз будуть. Га, певно поховалися перед Гандзею, але вона закличе їх, вони зараз повибігають, засміються голосно в своїх кутиках…
— Мавко! Мавко! Я вже тут, тут, тут! Ходи, будемо бавитися!
Гай! Он засміялася одна, але як далеко! Ах, друга, третя!… Аджеж Гандзя знала, що вони не витримають довго в схованці. Ах, який чудово дзвінкий їх сміх! Як любо кличуть вони Гандзю з собою! Тут темно, а там далі так ясно, там повно
- ↑ Дрібочку — трошечки.
