що ніс під пахвою книжку з золотим витиском.
— Одержав нагороду за добрі обичаї! — кричала вона з радісними гордощами. — А це більше варто, як нагорода за читання та писання, правда?
Правда була в тому, що Полідор, нюньковатий хлопчище, дивував навіть Боніфратрів своїм незвичайним лінивством. Це був високий, блідолиций хлопець з ясним волоссям і подовговастим лицем, з якимись неясними обрисами. Син вічно п'яного каменяра, він утратив матір уже кілька літ тому і відтоді жив з ласки добрих людей, бо батько товк каміння на шляхах. Перейнятий обридженням до праці, лякаючись навіть думки, що й йому доведеться товкти каміння, він здався на волю своєї тітки, яка бажала зробити його іґнорантинцем, потакував їй у всьому і часто забігав до неї до кухні, надіючись одержати якийсь лакомий шматочок. Не вважаючи на свою радість, Пеляжі нараз обернулась і затремтіла; з лютим обуренням вона повела очима по юрбі.
— Чуєте тих анархістів, пане Марку? Що вони виговорюють на наших побожних Боніфратрів за те, що ті так люблять дітей та дбають про них як рідна мати! Ось гляньте на Полідора: він живе у свого батька на жонвільському тракті. А вчора вночі, по богослуженню, брат Ґоржія відпровадив його аж додому, щоб йому не сталося злого. Чи не так, Полідоре?
— Так, — відповів ляконічно хлопець якимсь тупим голосом.
— А тепер їх лають, їм грозять! — обурювалася далі служниця. — А бідний добряга, брат Ґоржія, в темну ніч мандрував туди й назад два кілометри лише на те, щоб оцьому хлопакові нічого не сталося! Їй–богу, через таке чоловік може стратити охоту бути добрим та дбайливим!
Марко, придивляючись до хлопця, завважив його очевидно навмисну мовчанку і ту напущену сонливість, якою, бачилось, він обгортався мов м'ягкою, безпечеою опоною. Він перестав слухати Пеляжі, говоренню якої ніколи не надавав ваги, і вер-
