твоя пам'ять така певна про минуле, то що за божевільний переляк проймає тебе? І чи ж внутрішнє почуття, яке прецінь озивається лише неясно, не може помилитися?
— Ні, ні, — сказала маркіза, — воно не помиляється. І коли, я того хочу, дозволите покликати повитуху, то почуєте, що та страшенна, для мене убивча річ — таки правдива.
— Ходи, моя любенька донечко, — сказала пані Ґ., що почала справді лякатися за її глузд. — Ходи, послухай мене і ляж у ліжко. І що властиво сказав тобі лікар? Як палає твоє личко! Як ти трясешся всім тілом! Ну, як же то було, що сказав тобі лікар?
І при цьому вона потягла за собою маркізу, починаючи вже недовіряти цілій тій сцені. Маркіза промовила до неї:
— Люба! Сердечна! — і всміхалася заплаканими очима. — Я зовсім при пам'яті. Лікар сказав мені, що я при надії. Веліть покликати повитуху, і коли вона скаже, що це неправда, я заспокоюся знову.
— Добре, добре, — відповіла полковниця, приховуючи свою тривогу. — Зараз пошлю по неї; вона зараз буде тут, коли конче хочеш, щоб висміяла тебе і сказала тобі, що ти сновида і несповна розуму.
І при цьому потягла за дзвінок і послала негайно когось із служби, щоб покликав акшерку.
Маркіза лежала, неспокійно хвилюючи грудьми, в обіймах своєї матері, коли прийшла та бабуся, і полковниця виявила їй, на який дивоглядний привид хора її дочка. Пані маркіза клянеться, що поводилася чесно, а проте отуманена якимось незрозумілим почуттям, уважаючи конче потрібним, щоб тямуща жінка переконалася про її стан. Повитуха, переконуючися про нього, говорила про молоду кров і хитрощі світу, а коли скінчила своє діло, додала, що такі випадки вже їй траплялися; молоді вдови, що приходять у таке положення, всі впевняють, що жили на безлюдних островах. Покищо вона заспокоює пані маркізу і надіється, що веселий косар, який ніччю прибув до
