а вона серед безконечних пестощів упала йому до ніг, мати ще сказала, що так йому й треба, що тепер певно порозумнішає. При цих словах вона віддалилася з покою, лишаючи їх самих.
Щойно вийшла, обтерла й собі сльози і подумала, чи не може таки зашкодити йому сильне зворушення, в яке ввела його, і чи не було б порадно покликати лікаря? На вечерю наварила йому всячини, що лише могла знайти в кухні придатного для покріплення й заспокоєння, приготувала й нагріла йому постіль, а коли він усе ще не виходив, а до столу було вже накрито, вона навшпиньки підійшла до маркізиного покою, щоб почути, що там діється? Легесенько притуливши вухо до дверей і надслухаючи, почула тихий шепіт, що, здавалось, ішов із уст маркізи, і побачила крізь дірочку від ключа, що маркіза сиділа у коменданта на колінах, чого він зрештою не дозволяв ніколи в житті. Аж тоді вона відчинила двері і побачила — і серце заграло у неї з радости: дочка лежала тихо, з відкинутою назад головою і з щільно зажмуреними очима у батькових обіймах, а він, сидячи у фотелі, покривав її уста, мов закоханий, довгими, палкими, жадібними поцілунками, а його великі очі тислися блискучими слізьми. Дочка не говорила нічого, він не говорив нічого. Нахиливши лице над нею, як над своєю першою коханкою, він сидів, затулив її уста і цілував її. Мати почула себе наче блаженною. Неспостережена стоячи за кріслом його, вона отягалася перервати розкіш небесного поєднання, що знову завітало в її дім. Нарешті наблизилася до батька і, нахиляючися з-за крісла, глянула на нього збоку, якраз коли він знову пальцями й устами в невимовній розкоші порався коло уст своєї дочки. Комендант при її виді знову уже похилив зовсім наморщене лице і хотів сказати щось, та вона скрикнула: "О, що ж це за личко!" — та й собі поцілувала його до порядку і зробила жартами кінець тому зворушенню. Вона запросила і повела обох, мов молодих до шлюбу, до вечері, при якій комендант, щоправда, був дуже веселий, але все ще час-від-часу помалу схлипував, мало їв і говорив, дивився у тарілку і бавив-
