ти неї.
Горбик був досить довгий, так що гармати могли їхати в досить далеких відступах. Страти поменшали. Де те провалля, провалля? Довкола нас усе порожньо, всюди руїна. Але далі, далі! Капітан і я, давши знак батареї, щоб поспішала за нами, скочили наперед, щоб швидше вибратися на місце і розглянути найкраще і вибрати добре місце для батареї.
— Боже мій! — скрикнув капітан, зовсім не надто делікатний чоловік, коли ми скрутили в провалля. — Боже мій! Алеж сюди проїхати неможливо! Тут повно ранених!
Ми побачили страшну картину. Навалені одні на одних лежали в проваллі трупи й ранені, хоч їх і не було багато. Ранені здалека почули гуркіт нашої батареї і з крайнім напруженням повідповзали на боки, щоб втекти від смерти під колесами. Перед кількома годинами тут відбувалася страшенна боротьба.
Неможливо! Тут проїхати годі! Але батальйони, батальйони! Капітан і я стояли кілька секунд безрадні; батарея повзла на задиханих, закурених конях все ближче і ближче.
Неможливо! Та ось на мокрому коні летить до нас молодий штабовий офіцер від головного коменданта. Його чоло обв'язане білою хусткою, на чуприну насаджена шапка якогось мушкетера. Правою держить поводи свого коня, а лівою раз–за–разом обтирає собі кров, що спід хустки ллється йому в очі. Він ледве вже дивиться. Здалека кричить зовсім охриплим голосом:
— Батарея, батарея нехай заїжджає! Де та батарея? Ексцеленція дуже…
Я скочив до нього, щоб підхопити його; він схилився, майже зомлілий, на гриву коня, пустивши поводи з рук; його рамена безсило звисли довкола кінської шиї. Я не мав коли рятувати раненого, хоч би це був і мій рідний брат. Я гукнув на одного легко раненого, що сидів у рові і зав'язував собі скалічену руку, притримуючи один кінець хустки зубами. Ми ра-
