Товариші зібралися з силами, ще раз натужилися, щоб підняти тяжку масу. Це було не легко. В страшенній муці Уммалідо скривив уста; бачучи це, жінка тремтіла. Та ось нарешті далося піднести статую, а Уммалідо міг вийняти з-під неї свою руку — розчавлену, криваву, безформну.
— Іди додому! Іди додому! — кричали йому люди, попихаючи його до дверей костьолу. Одна жінка зняла з себе фартушок і подала йому, щоб ним зав'язав собі рану. Уммалідо не прийняв його. Він мовчав, не зводячи очей із групи мужчин, що не переставали метушитися довкола статуї і сперечатися.
— Це мені належиться!
— Ні, мені!
— Ні, ні, мені!
Чікко Понно, Маттія Скаффароля і Томасоо де Кліші сперечалися на тому, хто має заступити Уммалідо і замість його восьмим нести статую. Уммалідо наблизився до них. Його розтовчена рука звисала збоку, але другою він протискався крізь юрбу. Він сказав коротко:
— Це моє місце.
І він підставив ліве плече, щоб підтримувати патрона пафії. Він затиснув зуби і диким напруженням волі стримував свій біль. Матталя запитав його:
— Та що ти робиш?
— Роблю те, що подобається святому Ґонзальвові, — відповів він.
І він пішов разом з іншими. Юрба дивилася остовпілими очима, як він ішов. Щохвилі, бачучи його рану, що капала кров'ю і вже починала чорніти, цей та той запитував його на ходу:
— Уммалідо, а як вам?
Він не відповідав. Він ішов наперед поважно, міряючи кроки під ритм музики, з якимсь заколотом у душі. Над ним трепалися на вітрі широкі жіночі заслони, а довкола сунув чимраз густіший тиск народу.
Та нараз на перехрестю він упав. Святий на хвилю зу-
