хвилі. Ледве дійшла до великої морської глибини, розвернулася в ній глуха безодня, і на одно її бажання нараз опинилися біля неї всі морські божества, яким вона перед тим уже дала була своє поручення. Були там дочки Нерея, що співали хором, був Портун з розкуйовдженою синьою бородою, була Саляція з фартухом різних риб і маленький Палємон, що приїхав на Дельфіні. Тут і там із морських хвиль підскакують громади Тритонів, один із них легенько трубить на дзвінкій мушлі, другий заслонює її шовковою парасолькою від палючого проміння ворожого сонця, інший підставляє їй перед очі люстро, а ще інші попихають, плаваючи, її двоупряжний візок. От така дружина супроводила Венеру в її плавбі до Океану.
Тим часом Псіхея зі своєю пишною красою не мала ніякої втіхи із своєї краси. Всі на неї дивляться, всі її хвалять, та не появляється ніхто, ані цар, ані король, ані навіть простий чоловік, хто б поцілував її. Всі подивляють божеську красу, але подивляють так, як статую майстерної руки. Дві старші сестри, яких невисока краса не давала нікому приводу до обмови, вчасно повиходили заміж за поблизьких королів і вже були щасливими жінками. Псіхея ж не то вдова, не то дівчина, сидячи дома плаче на свою опущеність та самоту, хорує, нудьгує, і хоч подобається всякому, проте ненавидить свою красу. От тим то батько, нещасливий нещастям своєї дочки, бачучи в тому знак небесного гніву і боячися божої заздрости, удався до прастарої вирочні мілєтського Аполлона, і, умилостививши бога молитвами та жертвами, благав заміжжя для нелюбої дівчини. Але Аполлон, хоч сам грек і йонієць, відповів латинським віршем:
Панну, королю, постав на вершку височезної скелі
В чистій одежі, немов на похорон чи шлюб.
І не надійся на зятя, що вийшов із смертного роду,
Тільки на злого, мов гад, і на жорстокого, мов звір,
Що у повітрі на крилах літаючи мучить всі тварі,
Полум'я надто й огнем слабість наводить на всіх.
