чарувала його її спокійна байдужість, не штучна, але зовсім щира. Він переконався, що вона інтеліґентна в дуже високій мірі.
Перший раз, коли він заговорив до неї про свою любов, вона всміхнулася тим своїм сміхом мимовільно трохи ущіпливо, а потім промовила:
— Якби це була правда, то це було б сумно. Але що це неправда, то ви преспокійно могли очікувати собі цього клопоту і не вважати мене за таку глупеньку, щоб я повірила цьому.
Але в тих словах "якби це була правда" чулося стільки болю, що він не смів довше настоювати. Іншим разом вона відповіла йому:
— Не псуйте ж нашої гармонії душ. Знаєте добре — добра леді Честер попередила вас — що зо мною не порадите нічого… навіть ви.
Отак він закохався в ній зовсім серйозно. Вона здобула його, оця жінка, без ніяких заходів, мов якимись чарами; вона прикріпила його легкокриле серце своєю холодністю, так як прикріплюють метелика на шпильці. Вона не дозволяла ніколи, щоб він говорив їй про свою любов. Зрештою вона була у всьому така добра, така ласкава до нього, і то тільки для нього одного!… Вона розуміла все, відчувала мистецтво особисто, глибоко, ориґінально, не з чужих слів, і з тим усім була так дивно хороша!
Через місяць вона виїхала з Фльоренції.
День перед від'їздом у них була остання зустріч. Це було вечером. Вони звільна проходжувались у теплім повітрі. Він говорив дуже швидко, жалібно, понуро, уриваними фразами.
— Коли побачу вас знову? Де зможу бачити вас?
Вона не відповідала. Вона йшла поруч нього і, мабуть, не чула його слів, а її очі мали такий вираз, немов би вона була душею десь далеко.
— Ах, Боже мій! Не можу повірити цьому. Завтра, завтра вас не буде тут! Не побачу вас тут, ви не будете говорити до
