Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 20. Переклади (1962).djvu/282

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Як би то було небезпечно, коли б я повірила, — промовила ледве чутно.

— Але чому ж не хочете вірити мені? — промовив він чуло. — Що маю зробити, щоб ви повірили мені?

Вони дійшли до Понте Веккіо і оперлися ліктями на поруччя, обернувшися плечима до прохожих.

— Добре, — промовила вона, — я скажу вам. Сьогодні маємо 7 квітня. За рік приходьте сюди, на це саме місце і в цю саму годину. І я прийду і тоді скажу вам, скажу вам, чи можу любити вас…

— А до того часу?

— Ви не побачите мене, не повинні писати мені. До побачення, Сент Джон, або може: прощавайте! Я прийду напевно, хіба б умерла.

І вона пішла своїм чарівним ходом. Він бачив ще її сукню в сині смужки, дуже простеньку, а в кінці бачив, як сонячне проміння заломлювалося в її золотистому волоссі.

 
*       –       *


— Пів до семої! Ні, вона не прийде! Все пропало!

Великий, пекучий біль опанував звільна його, погашаючи промінчиком надію, що ще блимала в душі. Вона сказала: "Прийду напевно". А одна з її хиб була та, що не брехала ніколи.

От тим то він ніколи не сумнівався, що вона прийде; одного тільки він боявся і перед ним тремтів — яку відповідь почує від неї. Але перш усього він бажав, щоб вона прийшла. Побачити, побачити її! Побачити її високу, ненаглядну, незрівняну постать, її сині, сумовиті очі, її рот з ущіпливою посмішкою! Побачити її! Ох, раз іще побачити її, навіть хоч би вона мала потім знівечити всі його мрії так, як чоловік нівечить квітку в пальцях.