— Як би то було небезпечно, коли б я повірила, — промовила ледве чутно.
— Але чому ж не хочете вірити мені? — промовив він чуло. — Що маю зробити, щоб ви повірили мені?
Вони дійшли до Понте Веккіо і оперлися ліктями на поруччя, обернувшися плечима до прохожих.
— Добре, — промовила вона, — я скажу вам. Сьогодні маємо 7 квітня. За рік приходьте сюди, на це саме місце і в цю саму годину. І я прийду і тоді скажу вам, скажу вам, чи можу любити вас…
— А до того часу?
— Ви не побачите мене, не повинні писати мені. До побачення, Сент Джон, або може: прощавайте! Я прийду напевно, хіба б умерла.
І вона пішла своїм чарівним ходом. Він бачив ще її сукню в сині смужки, дуже простеньку, а в кінці бачив, як сонячне проміння заломлювалося в її золотистому волоссі.
— Пів до семої! Ні, вона не прийде! Все пропало!
Великий, пекучий біль опанував звільна його, погашаючи промінчиком надію, що ще блимала в душі. Вона сказала: "Прийду напевно". А одна з її хиб була та, що не брехала ніколи.
От тим то він ніколи не сумнівався, що вона прийде; одного тільки він боявся і перед ним тремтів — яку відповідь почує від неї. Але перш усього він бажав, щоб вона прийшла. Побачити, побачити її! Побачити її високу, ненаглядну, незрівняну постать, її сині, сумовиті очі, її рот з ущіпливою посмішкою! Побачити її! Ох, раз іще побачити її, навіть хоч би вона мала потім знівечити всі його мрії так, як чоловік нівечить квітку в пальцях.
