— Він такий зайнятий, що не бачить і не чує. Надбігає граф. У нього душа шляхетна. Він хапає малого коминарика за штани, що перше всього кинулися йому в очі, і викидає його за вікно.
— Мій любий пане Марто!…
— Решту скажу коротко. Дев'ять місяців пізніше малий коминарик одружився з благородною молодою граф'янкою. Була крайня пора. Ось вам наслідки невідповідної доброчинности.
— Мій любий пане Марто, ви наважились, видно, на мою голову.
— Не вірте цьому. Доходжу до кінця. Одружившися з панною де Лінотт, малий коминарик зробився римським графом і зруйнувався на перегонах. Тепер він коминарить на вулиці Ґете, на Монпарнасі. Його жінка держить шиночок і продає салямандри[1] по 18 франків, які платні впродовж восьми місяців.
— Мій любий Марто, це зовсім не забавне.
— Агов, мій любий Ортере! Те, що я розповів вам, це, зрештою, зміст Лямартенової поеми “Упадок ангела” та поеми “Ельоа” Альфреда де Віні. І взявши на розум, це таки краще, як усі ті слізливі історійки, які вмовляють людей, що вони є добрі, хоча вони зовсім не добрі, і що вони роблять добро, хоча вони не роблять добра, і що їм легко бути доброчинцями, хоча це найтрудніше діло у світі. Моя казка моральна. Що більше, вона оптимістична і кінчається добре. Бо Едме в шиночку на вулиці Ґете знайшла щастя, якого даремно шукала б на балях і забавах, коли б вийшла заміж за якогось офіцера або дипльомата. Любий пане редакторе, скажіть мені: приймете до свого “Ілюстрованого Нового Віку” мою казку — “Едме або невідповідна доброчинність”.
— Це виглядає так, немов би ви серйозно запитували мене…
- ↑ В жаргоні університетських студентів салямандрою називається стан повного оп'яніння.
