— Ну, то ви зле бачили.
Його зіньки стяглися так, що очі набрали якогось звірячого вигляду. Він ухопив Тоню за руку, в якій вона тримала листа, і його пальці ввертілися між її. Вона не пускала. Але таки пустила, бо він майже роздавив їй руку своїми білими, слабими дитинячими руками так, що аж заточилася з болю й мусіла сісти на кріслі. Він подер папір на дрібні шматочки, а потім підійшов до неї.
— Вибачте, але з товаришами не робиться багато короводів, правда? Прошу до середини.
— Ні! — простогнала вона. — Прошу, покличте мені дорожку… рука…
Не могла говорити далі, її серце умлівало з болю. Та він відкинув на бік заслону так, що світло вдаряло зсередини, і присів коло неї на землі, взяв її руку у свою, доторкнувся її ніжно своїми устами і обвинув скалічені пальці хустиною. Коли вона бачила, як він заходився, стоячи перед нею на колінах, мусіла всміхнутися і схилила голову, так що його ясне волосся доторкалося її лиця, і сказала:
— Добре вже, ходімо до середини.
Він увів її до середини. Але не працювали довго. Обоє якось не мали охоти. І він сказав:
— Тепер мусимо відбути ще один сеанс більше, бо останній раз і сьогодні робили ми дуже мало. Вам уже набридло сюди приходити. Але у двох сеансах уже напевно будемо готові.
Потім знову прийшла якось (кілька днів пропустила задля скаліченої руки) і застала його двері зачиненими. Де ж він? На табличці було написано: “Виїхав”. Куди? — подумала. Була однак цілком спокійна. Вернутися мусів конче, бо знала, що він її образ скінчить. Одного ранку, десь за чотирнадцять днів, дістала від нього картку, в якій він вибачався, що мусів виїхати так нагло в пильній справі. Та ось він вернувся і просить її прийти знову на сеанс.
Пішла й побачила, що його лице ясніло, немов від внут—
