Андерс Ґраберґ стояв іще хвилину з фляшкою в руці. Потім підійшов до короля, що між сінниками лежав на возі, палений гарячкою, і подав йому фляшку. Королеві прилипав язик до піднебіння зі спраги, його уста потріскались і заходили кров'ю, коли їх роздіймав. Та проте він прошептав:
— Ні, ні, дай ту воду раненим! Я недавно випив повний кухоль.
Андерс Ґраберґ знав дуже добре, що король не пив води. Він був один однісенький, що подумав про завтрішній день і набрав води в фляшку, а на обширі багатьох миль вони не надибали ні ставу, ні криниці. Та коли тепер він відвернувся від воза, знов налягла на нього неміч і спокуса — випити. Він привісив собі фляшку при боці і йшов далі, не давши її раненим. Він натискав рукою цинову покришку, боровся з собою, та кожний раз, коли підносив фляшку до уст, опускав її знов і не відважувася вгасити свою спрагу.
— Може — думалося йому — зможу освіжитися з спокійнішим серцем, коли упокорюся де в чому вперед.
В полуднє, коли сонце пражило найдужче, побачив він сивоголового підофіцера, що маршерував майже голий, з незав'язаними ранами на плечах. Він розірвав свою сорочку на шматки і завинув йому рани, та коли знов доторкнувся до фляшки рукою, сумління почало гризти його наново. Він побачив хорого джуру, що босий, з кривавими ногами, кульгаючи, волікся далі, і дав йому свої чоботи. Та коли все таки йому не вдавалося з чистим сумлінням проковтнути трохи води серед тієї купи спраглих, його опанувала гіркість і лютість. З прокляттям і наругою він показав рукою на здорові бочки, повні золота і срібла, що їх з брязкотом везено на двох возах. З них не можна було тепер для тих нещасних уцідити навіть ложки затхлої багнистої води.
