тій хвилі в найближчім возі піднявся близький смерти дозорець Берє Кеве і впер в нього свої очі.
Андерс Ґраберґ силкувався витримати той німий погляд, та не міг, і знов рука з фляшкою опустилася від уст.
— Блажені алчущі і жаждущі правди, — пробубонів він.
Немов слуга Божий, що подає остатнню тайну, так він в простягненій наперед себе руці поніс фляшку з водою і притулив її до уст дозорця, і конаючий випив воду до остатньої краплинки.
Андерс Ґраберґ тримався за васаг воза, та коли віз покотився далі наперед, його рука впала безвладно, і він звалився з ніг і впав зомлілий у траву.
— На возах нема для мене місця, — промовив і вхопив рукою один заступ. — Хоч мені ще ледве тридцять літ, то я такий безсильний, такий утомлений, немов би прожив дев'яносто. Та лишіть мені оцей заступ. Може ще вистачить моєї сили хоч на стільки, щоб бодай сам я викопав собі яму і поклався на остатній спочинок. Вся моя тривога так любо заснула і якийсь голос кличе мені до уха: «Дивись, оце мої діти»!
І знов вояки рушили в похід обік возів, що брязкотіли наладованим у бочках золотом. Трубачі оберталися на сідлах позад себе. Стада бузьків пролітали в сумерку з розпростертими крилами понад потемнілим полем, а ген там, на степу, Андерс Ґраберґ усе ще стояв на колінах з заступом у руці.
Ніхто потім не довідався, що сталося з ним.