В передпокої застав Максиміліян лікаря, що власне натягав чорні рукавички.
— Кваплюся дуже, — мовив цей до нього живо. Сеньора Марія не спала весь день і тільки перед хвилиною задрімала крихітку. Не потребую остерігати вас, щоб ви не збудили її яким шелестом: а коли збудеться, то борони Боже, щоб говорила. Мусить лежати спокійно, без наймешого руху, не сміє говорити, і тільки духовий рух корисний для неї. Прошу оповідати їй знов усякі дурацькі історії, щоб слухала спокійно.
— Не турбуйтеся докторе, — відповів Максиміліян із жалісним усміхом. — Я вже зовсім виробився на пустомелю і не дам їй прийти до слова. Вже я її наговорю стільки фантастичних нісенітниць, скільки лише схочете. Але чи довго ж вона ще може жити?
— Спішуся дуже, — відповів лікар і шмигнув геть.
Чорна Дебора, чуйна як звичайно, пізнала вже по ході прихожого і тихенько відчинила йому двері. Він махнув рукою, і вона так само тихесенько віддалилася з кімнати. В кімнаті, освітленій лише одною лямпою, стояла півсутінь. Десь-колись кидала лямпа напівбоязливі, напівцікаві блиски на лице хворої жінки, що вся вбрана в білий муслін лежала, простягшися на софі, оббитій зеленим шовком, і спала спокійно.
Мовчки, схрестивши руки, стояв Максиміліян якийсь час перед сонною і вдивлявся в те гарне тіло, якого контури більше виявлала, ніж закривала легенька одежа, і за кажним разом, коли лямпа кидала світляну смугу на бліде лице, тремтіло його серце.
— Боже мій! — мовив стиха сам до себе. — Що це таке? Що за спомини будяться в мені? Так, тепер знаю! Ця біла картина на зеленім тлі — так, тепер…
