радощами, немов тисяча бардів торкнула струни своїх арф і підняла голоси до пісні перемоги. Це були звуки, яких ніколи не чує вухо, а тільки серцю вони можуть приснитися, коли ніччю спочиває біля серця коханої. Може серце розуміє їх і в ясний світлий день, коли роздратовання затопиться в чудові лінії та овали грецького твору штуки…
— Або коли вип'є одну пляшку шампана більше ніж треба, — почувся нараз насмішливий голос, що нашого оповідача збудив немов зі сну. Коли обернувся, побачив доктора, що в товаристві чорної Дебори зовсім тихо війшов до світлиці, щоб довідатися, як вплинув лік на хору.
— Цей сон не подабається мені, — сказав лікар, показуючи на софу.
Максиміліян, що затоплений у фантастиці своєї власної промови, зовсім не завважив, що Марія давно вже була заснула, сердито прикусив губи.
— Цей сон, — мовив далі лікар, — надає її лицю вже вповні подобу смерти. Чи воно не виглядає вже, як ті білі маски, ті гіпсові відливи, в яких ми стараємося переховати риси покійників.
— Бажав би я, — прошептав Максиміліян йому до вуха, — заховати собі такий відлів із лиця нашої приятельки. Навіть як труп, вона буде дуже гарна.
— Не раджу вам чинити це, — відповів лікар. — Такі маски уприкрюють нам згадку про тих, кого ми любили. Нам здається, що в тім гіпсі міститься ще крихта життя, хоч те, що ми заховали, це властиво найправдивіша смерть. Правильно гарні риси набирають тут якоїсь жаховитої тупости, наруги, фатальности, і цим більше страшать, як радують нас. Та правдивими карикатурами стають гіпсові відливи лиць, яких принада була більше духова і яких риси були не стільки правильні, як інтересні. Бо скоро грації життя загасли в них,
