для тих, що не можуть в ориґіналі читати твори того славного письменника. Потім відіграв "Хід на площу страчення" (La marche au supplice) Берліоза, гарну штуку, яку молодий маестро, коли не помиляюся, скомпонував рано в день свого шлюбу. По всій залі лиця покрилися блідістю, груди хвилювалися, дух притаювано під час павз, а нарешті залунали скажені оплески. Жіноцтво все мов п'яне, коли Ліст заграє йому щось. З тим безумнішою радістю кинулися вони тепер у вир танку, ті сальонові Віли, і я ледве здужав спастися з того натовпу до бічної кімнати. Тут панове грали в карти, а на широких кріслах спочивали деякі дами, придивляючися грачам чи бодай роблячи вид, немов та гра дуже цікавила їх. Проходячи повз одну з тих дам, коли її сукня доторкнулася до мого рамена, почув я від руки аж геть угору до лопатки легеньку дрож, наче від дуже слабого електричного струму. Але такий же струм, лише найсильнішого калібру, пробіг усе моє серце, коли я вдивлявся в лице дами. Чи це вона, чи не вона? Це було те саме лице, формою і сонячною фарбою подібне до античної статуї, та воно не мало вже тієї мармурової чистоти і гладкости, як колись. Загостреному поглядові виявлялися на чолі і на щоках деякі маленькі скази, може сліди віспи, що зовсім нагадували ті щербини, які бачимо на лицях статуй, що якийсь час стояли на дощі. Чорне волосся гладенькими овалами, мов воронячі крила, покривало скроні. Коли її очі зустрілися з моїми і власне тим знаним скісним поглядом, якого прудка блискавка завжди так загадково влучала в мою душу, пройняли мене, то не було вже ніякого сумніву. Це була панна Лявренція.
Пишно простягнувшися на кріслі, в одній руці китиця квітів, другою оперта об поруччя крісла, сиділа панна Лявренція недалеко ігорного столу і, здавалось, всю увагу звернула на ходи карт. Елеґантне і гарне було її убрання, а проте зовсім поєдинче, з білого атласу. Крім бранзолет і перлових шпильок на грудях не мала на собі ніяких строїв. Жмут коронок покривав молоді груди, покривав по пуританському аж до шиї. Тією простотою
