можна б і без вечері.
— Рушаймо зараз, повечерявши, — мовив Баша, — щоб нас сон не зломив і щоб нас день не захопив. Пограбимо при Можурі, ось тут переднюємо, а відси, по моїй думці, найліпше матимемо змогу роздивитися, щоб якого турка вбити.
Влашичі на захід, а вони при Можурі. Перед ними мов на долоні: Мркоєвичі, Печуриця, Кунє, Великі і Малі Горани. При сході сонця вони прискорили ходу.
— Гей, бачите онту череду просто Великих Горан, що власне вигнали? Бійтеся Бога, ходімо геть від них, щоб нам не було якої біди, — мовить Міло, — бо тут чабанів певно не менше як нас.
— А що би було, якби отого, що йде сюди так пильно, та положити, коли наблизиться? Куди би втік? Тільки один олов'яний бобик йому в живіт! Упаде як підкошений. Навіть п'ятами би не задригав — сказав Андрій. — Хто б нас почув?
— Не один! Коли почують постріл, то все, що живе, кинеться за нами. Вони все тримаються на осторозі, а ми занадто далеко зайшли. Тобі здається, що ти мудрий, але ти під моєю опікою. Мовчи! Не підводь рушниці! От іще запалена голова! Не дай Боже більше з тобою йти на таке діло! Чи хочеш узяти на душу стільки людей сьогодні? Ані руш мені рушниці, — пристиджував Степан Андрія, — коли сам того не можеш зміркувати, що це була б наша загибель.
Пастух на збочі понижче них спокійно ходив за товаром і грав на дуді. Андрій не зводив із нього очей: як повісив рушницю на дубі, як ішов до криниці, щоб обмитися, як обідав, як поїв худобу і городив пліт коло кошари. Коли наблизилася ніч, і він зігнав череду докупи, Степан за ним чуп-чуп-чуп з ножем у руках.
Пастух, почувши чупкання за собою, швидко обернувся, вистрілив з рушниці і пустився тікати.
