Рудько вітрив здалека і глухо гарчав.
— Будь тихо! — сказав Савка. — Не смій гавкати.
Пес наїжився, але здавив своє гарчання.
Савка не був боягузом; він знав степ, знав ночі, проведені під ясними зорями в якімбудь яру або під забутою копицею сіна; він знав волоцюг, яких здибував від часу до часу, а з деякими навіть був у побратимстві. Але людська музика в тім відлюдді, це було щось таке, чого досі він ніколи не зустрічав у степу. Савка не боягуз. Він був цікавий до всього і любив музику, а тому й подався в напрямі звуків, що долітали до нього чимраз виразніше.
— Хтось грає, хтось грає! — повторював хлопець. — Тихо, Рудьку, тихо, не гавкай.
Тягнучи опірного веприка, забувши про трьох інших загублених, він побіг у напрямі, звідки виходили таємничі звуки.
— Хтось грає, хтось грає! Рудьку, біжім!
Музика, ще злегка приглушена, розливалася по сонному степу; здавалося, що вона піднімається до синьої високости, то знову губиться в сірій вечірній глибині.
— Хтось грає, хтось грає! — повторював Савка.
Але веприк був глухий на одно вухо; сердитий за те, що його вели на прив'язі, непокірний розказам, як усяка свиня, він шарпався під тиском ременя і квичав щосили. Тоді Рудько люто кинувся на нього, вхопив його за хвіст, струсну його за голову і, причепившися до його вуха, яке тримав міцно в зубах, провадив його звільна, тріюмфально. Ця пекельна музика заглушала іншу, небесну, що доходила хто знає звідки.
— Чорт вталапаний! — кричав Савка. — Подумав би, що верещиш навмисне, аби не дати мені чути. Пусти його, Рудьку, а то він рипітиме до завтра.
Пес пустив вухо брудної скотини і настав зглядний спокій.
Нараз, на тлі глибокої, чимраз густішої пітьми Савка побачив блиск великого вогнища; здавалося, що там була також
