Сонце спустилося вже понижче дахів, а довгі тіні доповзали до понурої брами тюрми. Похилена жінка глипала до неба, а паперова квітка на її капелюсі похитувалася до муру. Дівчина з Армії Спасіння приступила до неї і лагідно доторкнулася її рамена.
— Їх випустять о шостій, — шепнула вона. — Чекаєте на свого мужа, — і вона підняла руку, — чи на свого сина?
Похилена жінка підняла голову, і паперова квітка на її капелюсі захиталася.
— На сина! — скрикнула вона, мов перелякана. Вона трохи не дочувала і тільки відгадала питання дівчини.
Дівчина зітхнула і знов приблизилася до неї.
— Побив вас? — запитала лагідно, — чи може з бідности прокрався?
— Ніколи в своїм життю він не доторкнувся мене й пальцем.
Вона вийняла суху булочку і відкусила шматок.
— Дістав шість місяців за те, що кинув молотком на свого дозорця — Родля у фабриці чобіт. А проте він навіть не кинув молотком, міг тільки заїхати його кулаком.
— Моліться, щоб він навернувся до Бога! — промовила дівчина. Але бабуся знову не дочула її слів і продовжувала своє.
