величезне цигаро, стояв опертий на паркан біля нашої хати. «Жаль мені вас, пані Браунова, хоч ваш Томко хапався вбити мене молотком. Пришлю вам курятини й вина».
Ліля стояла при мені, ховаючися поза мене, і тремтіла як листок. «Хочеш прийняти живність від того, що засадив у тюрму твого чоловіка?» — запитала я її. «Промов до нього свобідно, доню!» Але його лисячі очі впивалися в неї, і він почав говорити про театр та цирк, так що Ліля аж рот роззявила.
Другого дня фургон привіз цілу купу всяких полотен. «Хочеш на сукню, Ліля»? — запитала я її. Я дивилася на неї уважно, бо голодування ввійшло вже у нас в звичай. Вона трималася руками за стіл і насилу повернула до мене своє бліде лице. «Відправ їх геть! Я знайду роботу — завтра пошукаю роботи!» Вона впала на землю, поки я ще могла підтримати її. Ти тоді вже відбув місяць тюрми, Томі!
Томі затремтів, його груди дихали важко.
— Далі! Говори далі!
— Далі нічого, — тільки Родль усе пахкав цигаро, спираючися на паркан. «Дим відстрашує гусільниці», — говорив він. Родль чатував на Лілю; кожний, хто раз заглянув на її гарне лице, чатував на неї — чорт би їх побрав! А Ліля не мала ані дрібки сили і була би пристала на все, якби не я — не я.
— Я почала вечером лайкою гнати її до ліжка. Раз знайшла я в її кишені пачку цукерків. Прийняла їх від нього. Боже, мусіла бути дуже голодна! Я все чекала, поки вона засне, а потім лягла й сама, помочивши її рученята своїми сльозами. Я не могла дати собі ради, синку, і не дала їй ніколи пізнати своєї слабости. Тоді ти відсиджував уже третій місяць, а правильність нашого голодування почала доводити мене до повного знесилля. То-
