уже не міг випустити овець із кошари. Так минув день і настав другий, а він лежав, не тямлючи нічого. Коли прокинувся, був полудень. Біля його ліжка сиділа Шкапа. Мабуть пси дали їй знати, що їх господар занедужав.
Вона випустила голодні вівці на пашу і заходилася в хаті коло хорого. День-в-день вона гонила вівці на пашу, а вечером заганяла їх до кошари і знов сідала коло його ліжка і доглядала його в тяжкій хоробі.
Одного дня, коли він лежав ще знесилений гарячкою, серед літньої спеки вибухла в чагарнику пожежа. При заході сонця здавалося, що вона ще дуже далеко, але північний вітер почав шалено гнати вогонь наперед себе, і з півночі все несло на милю довкола, палало страшною пожежею. Жінка чула тріщання листя, гілляк та трави. Вона відразу зрозуміла небезпеку, що грозила хатам і вівцям, і як стій запалила шмат чагарнику довкола звичайного пасовиська. Потім, без переляку в серці, поспішила до хати і стежила за поступом пожежі. Коли пізніше надбігли люди з Доґвудової фарми на рятунок, побачили перед широкою лавою пожежі постать одинокої жінки, що зробила їй опір, якого не зробила ніколи перед тим ніяка жінка.
Отак вона трудилася і ночі не досипала, поки Джок не подужав. Потім обоє пішли назад до його хати. Тут вона розвела садок і посадила овочевих дерев, помагала йому при череді і щадила гроші. Протягом літ вони навіть перебудували хату. А коли знов до неї загостила хороба, то Джок ніс усю працю і не досипляв ночей. Поховавши жінку, він лишився сам, сумуючи.
Одного дня, вернувши з чередою додому, застав колишнього гостя, що ждав на нього ще чорніший і більш оброслий, як був перед тим.
