знову до фортеці, від якої він вийшов. Була вже майже третя година. Вже більше як дві з половиною години він бігав і бігав ненастанно.
Перед ним показалася алея, насипана дрібним піском для кінних. Він перебіг її щодуху, грузнучи в розквашеній дощем глині. Далі наскочив на вузеньку заслонену доріжку, одну з тих розкішних стежок, які, мов колиски, отінені любим закоханим парами; нею він міг бігти досить довго, заслонений перед гонителями, і його надія знову віджила. Але доріжка виходила на один із тих страшних гостинців, широких і простих, де ганялися біциклі, повози, ціла елегантна сутолока цього лагідного, мов серпанком прислоненого пополудня. І він знову шульнув у гущавину, знову наскочив на стражників і згубив нарешті всякий напрям, усяку думку. Це вже була тільки якась маса, якою перекидалися і яку попихали нагінці по своїй уподобі, стискаючи її щохвилі дужче і дужче. Він не почував нічого більше, тільки потребу бігти, бігти ненастанно, чимраз швидше. Перехрестя доріжок мигали одно за одним, він перебіг через широку поляну, де ярке світло майже отуманило його. Тут нараз він почув ось-ось за собою гарячий віддих погоні, пожерливе сапання, що вже пожирало його. Крики роздавалися, якась рука малощо не вхопила його, купа тіл тупотіла, юрбилася за нюхом його слідів. З останнім напруженням він підскочив, продерся, піднявся на ноги, знову опинився насамоті серед молодої, лагідної зелені і побіг, побіг щодуху.
Але це був кінець. Він ось-ось мусів звалитися з ніг. Його надірвані ноги відмовляли послуху, з вух капала кров, уста були покриті піною. Голосне, бурхливе сапання розпирало його боки, немов удари серця хотіли розірвати їх. З нього капали вода і піт; покритий грязюкою, розчіхраний, виголоднілий він валився з ніг більше від голоду, ніж від утоми. І ось крізь морок, що звільна заволікав його божевільні очі, він раптом побачив відчинені двері шопи за якимось двориком схованим між деревами. Він ускочив до шопи і зарився в солому, що лежала
