щоб нікого не провадили до мене в ланцюжках, щоб я не потребував списувати протоколів, роздавати позаушників, сажати до арешту. Чи думаєш, що все те справляє мені таку велику приємність? Можеш переконатися на собі самім. Аджеж я люблю тебе, шаную тебе дуже високо! І пощо ж ти мусив шлятися якраз по моїм повіті й зовсім не подумав навіть, що я ні за що не можу стерпіти цього? Закон — не закон, але я не можу, кажу тобі це раз назавсігди!
Було стільки правдивого чоловіколюбія й дитячої невинности в його словах, що я не міг на серіз сердитися на нього. Хто знає, коли б я був ним і на його місці, чи й я не був би так само думав і поступав, як він!
— А все таки здається мені, — промовив я, — що спокій і порядок не зовсім те саме, що законність. Візьмімо зараз найближчий приклад. У селі К. панує оцей начальник з невеличкою жмінькою багатих газдів, як необмежені пани. Вони винаймають громадські ґрунти, нищать громадський ліс, обкрадають громадську касу, обертають громадські гроші на свої приватні спекуляції й накладають на решту громадян такі додатки до податків, як їм подобається. Чи це спокій і порядок?
— Вибачай, любчику, не можу допустити, щоб ти так говорив про незаплямений автономічний уряд! Усе, що ти оце сказав, неправда, не може бути правда. Повітовий люстратор[1] розслідив усі ті
- ↑ Люстратор — ревізор.
