Було то не давно й не пізно, а так у самій середині. Жив тоді в нашім краю один пан багатий, котрий дожив до двадцять п'ятого року, а не чув ані разу про біду. Цілком не розумів, що значить це слово. Його отець тількищо вмер, ситий слави й віку, маєток лишив великий і добре загосподарований. Шпіхліри, каси повні, повні стодоли і обори, слуги вірні й прихильні панові, славне ім'я предків, здоров'я, молодість і краса, — чого ж більше можна жадати від долі? Тож нічого не жадав молодий пан. Жив по-панські, вітцівського добра не марнував, в політику не вдавався, віддавав Богу, що Боже, а цісареві, що цісарське, і на тім кінець.
І був би молодий пан таким робом прожив увесь свій вік, коли б не випадок на око дрібний, що одначе знищив його супокій, затроїв життя, зруйнував маєток.
Одної суботи пішов пан по смачній вечері на прохід до огорода, з огорода зайшов на гумно[1], а з гумна до стодоли.
- ↑ Гумно — обійстя, тік.
