бавши хоч одного чесного чоловіка, у котрого сумління чисте, котрий не мав потреби своїх провин або лінивства покривати тим глупим і безбожним виразом «біда». Щиро стиснув пан руку вірного слуги і приятеля і, приязно з ним розмовляючи, пішов додому.
Була ніч, чудова, тиха, ясна й тепла, липнева ніч. Не клеїв сон панських повік і дивні якісь думки снувалися в голові. Встав пан, надів на себе легкий полотняний плащ і вийшов з покою. Йдучи коридором до головних дверей і переходячи побіч кімнаток, де жили старші офіціялісти, він чув якийсь глухий плач у покою старого садівника, конюшого й польового. Кожний із них був сам зі своєю гризотою, жаден може не знав, що така сама доля спіткала й інших крім нього. Кожний може крив перед іншими свій біль, щоб тепер у темній самоті тим сильніше почувати його урази. Стидно якось і негарно зробилося панові на душі; як злочинець, гонений голосом власного сумління, утікав він здовж темного коридору, стиха відімкнув входові двері і вийшов на подвір'я.
Ясно було, як удень. Не оглядаючися поза себе, йшов пан зразу скоро, а потім чимраз поволіше і не глядів, куди йде. Йшов і думав, а радше півголосом розмовляв сам з собою.
— Мав же би я помилятися? Мала ж би ця біда бути чимсь правдивим, доти-
