«Була піячка і нероба, а тепер умирає на сухоти» — але всі ті згадки, хоч ясні, виразні і логічно з собою пов'язані, видалися йому чимсь так далеким, так давнім, що зір його душі ніби через величезний темний яр заледви сягав до них, на тамтой бік. Між тим, що було вчора, а тим, що є нині, лежала велика, неперебута, холодом зіваюча пропасть. Що було на її дні — він не бачив і не пробував навіть одгадати; здавалося, що хтось навіки заборонив йому заглядати на дно тієї пропасти. А прецінь у нутрі своїм він чув, що він той сам, що був учора, що має той сам засіб відомостей і поглядів. Лише в серці своїм чув зміну. Здавалося, що там нараз хтось розпанахав якусь заслону, поза якою зразу відкрився цілий новий світ, якого він досі ще не бачив. Якесь дивне, всепроникливе світло поплило з того нового світу і наповнило цілу його істоту. Не було це світло тихе, погідне, що викликає усміх радости або мрії, чутливої туги, але якесь палке, дошкульне світло, що болюче тремтіло по нервах, болюче шарпало ціле його єство, попихало до стражденного походу по якійсь тяжкій, тернистій дорозі.
І власне в тім сердечнім ясновидінню було те страшне, що він побачив тепер в лиці, в очах, в постаті конаючого кістяка невісти, а чого не бачив учора. Ціле її життя, ціле пасмо терпінь, унижень і недостатків, що зложилися на те, щоб з гарної, веселої, живої дівчини зробити те, що тут лежало, стогнало і вилося в болю перед ним на нужденній берлозі, —
