Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/332

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Але даремно святі пробували приступити до капелюха і взяти його. Пекельна смола пекла та забруднювала їх пречисті руки. А Русин раз-у-раз лементував за своїм капелюхом.

— Ну, йди, дурню, і візьми собі його, нехай нам тут смороду не робить! — мовив святий Петро і впустив Русина до раю.

— Ге, ге, ге! — мовив Русин, діставшися до середини, — якже тут гарно і приємно! А тепер то я вже певно був би дурень, якби раз діставшися сюди та вийшов звідци добровільно!

— Що? Як ти смів би? — скрикнув святий Петро.

— Алеж, святенький Петре, — мовив Русин, садовлячись у наголовачі свого капелюха і підібгавши ноги під себе так, що аби стопи зовсім стояли на його широчезних крисах. — Ади[1], адже я не в твоїм раю сиджу, а в своїм капелюсі!

Аж зареготався святий Петро на такий дотеп, а далі сплюнувши не то сердито, не то добродушно, пішов запитати Пана Бога, що робити з тим приблудою.

— Коли його з пекла вигнали, — мовив Пан Біг, — то видно, що не мусить він бути такий злий, як про нього балакають. Але й на рай він не заслужив, бо на рай заслужується не множеством терпіння, а множеством добрих вчинків. Нехай отже вертає назад на світ, нехай живе і працює, а там побачимо, куди примістити його.

 
  1. Ади — дивись.