програмового «ми поступовці і федералісти» до «мира, що тече з мощей святого Миколая», і дрібна полеміка за дрібні особисті урази — і все, все те, що творить букет нинішнього нашого газетярства всіх «парафій»[1] і всіх відтінків, усе те, коли розколупати ближче людей, що ведуть ті діла, пливе з одного джерела; наша публіка того домагається. Вона домагається і «такту», і «темпераменту», і мовчанки, і «дзявкання», і леду, і вогню. Для її догоди ми раз чорніємо, раз біліємо. Для її ласки ми сьогодні плюємо, а завтра лижемо.
Боже мій! Та хто ж ви такі, і хто той ваш тиран, мучитель і деморалізатор, ота ваша публіка?
В переписці одної з наших газет вичитав я недавно ось що: «Слухи, розпущені нашим підлим і обскурним противником з другої парафії, немов то наша газета чимраз більше тратить довір'я у публіки, — не мають ніякої підстави. Чорний клеветник може переконатися про це з наших книг касових».
Урадуваний таким чистосердечним признанням, стрічаю редактора тої газети і щиро стискаю йому руку.
— Ну, — кажу, — слава Богу, слава Богу! Прецінь раз і ми, українці, починаємо виходити на зелену пашу!
— На яку зелену пашу? — питає той, здивований.
— Як то на яку? Ви ж самі це найліпше знаєте. Говорю про вашу газету.
- ↑ Парафія — церковний приход.
