лись, — крикнула Незгода. — Але про те, ще раз говорю, що вони ані на волос ліпше не зробили, удаючись до тебе. Ну, скажи, на милість Божу, що з тебе за будівничий? На чім ти розумієшся? Аджеж тебе, хто не хоче, в торбі січки продасть, хто не хоче ошукає, обдурить, обдере, а ти все тільки головою махаєш та: «Нічого, нігого! Якось то воно буде!»
— Ні, сестричко, — випрямившись, каже Згода, — це ти не зовсім вірно міркуєш: не така то й я дурна, як обідрана. А те, що мене злі душі ошукували, обдирали та в мішку продавали, мов кота, це, небого, все були твої інтриги, твої намови та бунтування. От тим то я тепер прийшла до тебе. Зглянься на Бога, покинь свою погану роботу! Не мішай мені, не рий піді мною, нехай я тим бідним людям дім збудую, щоб вони жили собі смирненько й мене добрим словом згадували.
— Агій на тебе, дурна смотолоко! — скрикнула Незгода. — То я про тебе віддавна, ані знати, ані чути не хочу, не то що мала б мішати твоїй безмізкій роботі! Роби собі, що хочеш, я й дивиться не буду в той бік. Думаєш, що в мене немає важнішої, продуктивної роботи, як тільки бігати за твоїм хвостом та рити ями під тобою? Найшла б я собі поживу! Я ось найнялася на поденщину до Круппа, Армстронґа й Верндля, щоб пильнувати фабрикації нових карабинів, гармат та бездимного пороху. Це трохи важніша справа, ніж твоє будівництво. Будуй собі, моя любенька, хоч і до самої хмари. Я тобі, певно, на перешкоді не стану, а з твоєю
