— Геть від мене! — репетувала Руїна, побачивши, що з нею панькаються. — Не доторкайтесь до мене святотатськими руками! Хіба не знаєте, що мене ще князь Облуп Скорпіонович будував, а князь Обдер Караконович руйнував? Хіба не знаєте, що я на святому, історичному ґрунті стою? А хто посміє нарушити, осквернити наш історичний ґрунт, той зрадник, Юда, той волів би був і на світ не родитися
— Все те правда, — сказала заклопотана Згода, — цілковита правда.... Але скажи ти мені, що я маю робити? Дім мусить бути збудований, пляц невеличкий, годі ж мені не рушати тебе!
— Не смієш! Не руш! — кричала Руїна. — Я частина старої Руси, нашої святої матері, а хто матір забуває, того Бог карає! Це про вас, огидні новатори, сказано. Знаю я, чого вам хочеться! Ви підмовлені нашими довічними ворогами й хочете усунути з лиця землі останню пам'ятку нашої минувшини, щоб і саму ту славну минувшину затерти, вирвати з пам'яти потомків, щоб улегшити роботу винародовленню! Знаю я, по яким це ви «wskazówkam»[1] робите! Але не діждете того. Ще я стою міцно, ще твердо попирає мене «Червоная Русь» — і ми обі не дамо себе на поталу. Геть від мене, виродки, кажу вам, бо зараз завтра таку про ваші «затѣи» статтю вріжу в «Червоной Руси», що вам аж у п'ятах потерпне!
Згода стала ні в п'ять ні в десять супроти таких слів, але Шлендріян не
- ↑ Вказівкам.
