уже зробив сяк чи так, але зробив, — то цю грішну думку втішаю грізним покриком:
— Мовчи, тичко! Так і належиться хмелеві рости вище тебе!
Зворушення опановує мою душу. Чим більше вглиблююся в прикмети мого героя, тим сильніше чую, що таки не видержу і впаду в ліричний, дифірамбічний тон і, замість аналізувати, почну оспівувати свого героя.
«Како ублажу или кому уподоблю тя, приснопамятне» — так і дзвонять мені в правім усі слова нашого старого літописця. І вже душа моя «розтікається мислію по землі, сірим волком под облаки», чи як то там сказано в «Слові о полку Ігореві», шукаючи порівнянь для звеличання любого нам усім доктора Бессервіссера.
Він подібний до сонця, бо ось тут сходить, а зовсім у протилежний бік заходить.
Він подібний до місяця, бо дванадцять раз до року міняє свою фізіономію.
Він подібний до зір, бо світить, а не гріє.
Він подібний до вітру, бо шуму много, а конкретного в руки не зловиш нічого.
Він подібний до моря, бо повно в нім води, а нема чого раз напитися.
Він подібний до вогню, бо нема такого твору, такої книжки, з якої б він не міг зробити купки попелу.
Він подібний до Дністра, бо що хвиля робить несподівані закрути, а удає, що пливе наперед.
