ніше билося моє серце, тим виразніше я розпізнавав усю страховинність цеї істоти. Довга журавлина шия, це був високий чорний стовп; те, що виглядало мов пташина голова, це була поперечна дилина, а дзьоб звішений додолу, це висільник, що хитався на мотузі за кожним подувом вітру.
Я остовпів у переляку. Вид був страшенний: труп іще свіжий, тільки до половини обдертий із м'яса хижою пташнею; під шибеницею чорні плями крови; на суставах сліди страшних передсмертних мук: очі випалені, руки спалені на вугіль, кості в ногах поламані. Я зирнув на дальші шибениці: той сам вид, тільки що трупи там давніші, голі кістяки або части кістяків, а під шибеницями заржавілі в крові жасні знаряди муки: шруби, кліщі, сорочки зі шпигачками, страшні залізні маски, зубаті колеса, ланцюги і коловороти. А ще дальше висіли на шибеницях самі тільки недогарки черепів, поприбивані цвяхами, висіли смоляні сорочки і тернові вінці, широкі мечі й залізні кігті, а ще дальше — ні! мої очі не могли добігти до кінця цього страховинного ряду, що пропадав, губився десь у безконечності.
— Боже мій! — скрикнув я, закриваючи собі очі долонями, — чи це сами розбійники?
— Ні, — відповів мій провідник, — це самі мученики.
І відложивши на бік свою сокиру, він прикляк під страшним стовпом, просто стіп завішеного трупа. Попертий якоюсь таємною силою, я вчинив те саме.
