до перевітрювання закопу. Далі накупив іще бочівок, в котрих, як умовлено було, мав достачати кип'ячку до свіжо збудованої дестилярні (до „лютрунку“, як говорили робітники) й прийнявся черпати й видобувати з глибини земний скарб.
Живо йшла робота. Найняті робітники балакали, жартували, а Йван все мовчки робив. А за той час Василь ледве-ледве звівся з постелі, став серед хати, й оглянувши пустку та нелад кругом себе, важенько заплакав, немов на погорілищу. Довго сидів неборака під вікном на лаві, на тім самім місці, де так часто видав свою небіжку, чи з мотовилом, чи з якою-будь другою роботою в руках.
Сумно, поволі, важко волікся час у посиротілій хаті. Не було кому ложку страви зварити. Василь неначе зовсім стратив голову, ходив по всіх закамарках, мов загорілий, не робив нічого, не говорив нічого, — все лиш у думках та в думках. Іван знов уже при роботі, — все господарство взяв на себе. Не мав бідний хлопець серця, ні відваги закликати й батька до якоїбудь роботи, бо бачив його сум тяжкий. Не знав він, що робота — то лік на сердечний біль і тугу, й давав тому болеві дедалі більше рости в серці в старого батька. Але частенько, вертаючись у вечері до хати, заставав Василя незвичайно плачливим та говірким, — знак, що старий сирота з нуди та туги почав напиватися, щоб залити „хробака в серці“. Не мав Іван смілости вимовляти за те батькові, лиш повечерявши що там було, лягав спати й засипляв скоро твердим
