Василь стрепенувся, побачивши Шміла; обернувши проти нього помарніле лице, блукаючи поглядом, він вдивлявся в нього з виразом якогось несвідомого, дитинячого переляку.
— Ну, що? — спитав той, підступаючи до Йвана.
— А що ж би? Лихо!
— Як лихо? Чому лихо?
— А не підпливає кип'ячка, та й годі. Що враджу? Я гадав копати далі, та от грошей нема.
— Ну, а що ж буде з нами? Ви знаєте, контракт позавтру виходить…
— Га, знаю, але що ж я можу зробити? От хіба так… Ви дали татові половину грошей, то ніби за 500 киблів… так, чи ні?
— Ну, так, — сказав Шміло й кивнув головою, а його довга шия витянулась, мов у кота, що простягається вздовж, готуючись упасти несподіваним скоком на мишу.
— А я вам доставив уже 800 киблів, то ніби до контракту ще лиш двісті бракує. Знаєте що, заплатіть ви мені за тих триста киблів, я з тими грішми розпочну далі роботу й достачу вам решту.
Шміло лукаво усміхнувся.
— Ге, ге, ге, які ви, Йвануню, мудрі, дай вам Боже здоров'я! — сказав він і поклепав Івана по плечі. — Але воно так не піде! У нас не таке право. Позавтру ваші триста киблів пропало, бо ви не додержали згоди. А я ще з міста зведу панів і пошукаю собі на вас решти. Знаєте ви таке? Га?
