Я вам ще доплачу сто ринських! Ну, що вам треба?
— Ні, того не буде, — промовив твердо Йван. — Роби, що хочеш, а продати частки, не продам.
— Ні, то я собі сам куплю, без вас… Гадаєте, що як панів зведу, то ваша правда буде? Побачите, що й кип'ячку стратите й закіп мій буде. А так волите взяти сто ринських і позбутися клопоту. Ні?
Іван не знав, що робити. Він тямив добре, що Шміло не дуже то й багато перехвалюється, говорячи про панів і про їх правду; він здавна, змалечку, звичаєм усіх селян, чув великий страх перед тими страшними людьми, що мають право (й Біг знає, відки вони набрали того права!) кожного разу прийти, відсудити або присудити, що їм кому злюбиться, й проти того бідний селянин ніяк нічого не вдіє, хоч би й яку кривду потерпів. Алеж із другого боку бачив Іван, що й Шміло кривдить його немилостиво, що частка з закопом варта вдесятеро стільки, що він дає. Що було робити? Іван почав знов роздрухувати батька, й той ледве-ледве зрозумів, яка справа заходить. І Шміло не оставався з боку, а час від часу докидав своє словечко, виставляючи Василеві то страшні суди панські, то знов свої корисні умови. Довго вони сперечалися. Іван твердо стояв, щоб не продавати частки, але Василь раз-у-раз псував діло й вкінці хитрий Шміло таки на своїх поставив.
