Йвана вразили його ще глибше й розжарили полум'я гніву. Він сам не знав, на кого був дужче злий, чи на Шмілу, чи на себе, чи на Йвана. І чого вони взагалі хотять від нього? Чому не лишать його в супокою? Чи він їм набивається, чи жадає чого від них?…
Такі гадки ходили по Василевій голові й не відступали, немов унадливі мухи, доки сон його не зміг і цілковита пітьма густим стовбуром не залягла хати.
А в голові Йвановій чи не снувалися ніякі гадки?
Василь певно, сидячи на припічку й вдивлюючися в грань, і не подумав, що може його синові прикро приходилось цеї ночі, що може бабуся-гризота і йому засіла в головах. А так воно й було. Неспокійно перевертався Йван на соломі в стодолі. Він цілим тілом тремтів од холоду й не міг огрітися. А гадки його гуляли по цілім „татовім“ ґаздівстві, по обійстю, по полю. І всюди бачив він нелад та занедбання, що скрізь закрадалися. Обірнику[1] на ниви й не зачинано возити, а тут вже зима настає. Одна нивка всього спокладжена під яру пшеницю й лиш усього-на-всього шкреток[2] засіяний озимим житом. Ну, що ж тут на рік починати? А в стодолі порожньо, в коморі порожньо; торішнього року не дородило. А ще до того тато частку продає! А ще до того з закопом! Хто знає,
