Довгий, рудобородий Шміло ще вчора докінчив торгу з Василем і дав йому на руки половину умовленої суми. Нині Василь не застав Шміла, як звичайно, за шинквасом[1], але йдучи вигоном заздрів його, як сновигався в лисім футрі коло його закопу, — й сніговійниця йому байдуже! — і махаючи рукою, давав накази найнятим уже робітникам. Ніяке слово не годно розказати, як прикро стало Василеві на серці, коли побачив Шміла на своїм батьківськім полі, та ще й погадав собі, що через те поле він вчора так покривдив свого сина. Затрепетало старе, зболіле серце, мимоволі навернулися на гадку Йванові слова: „Тату, най вам Бог того не тямить, що ви робите!“.
Сумне життя пішло тепер у Василя. Іван не вертавсь і нікому було доглянути старого, зробити сякий-такий лад дома, потішити, порадити, розговорити. А зимові деньки понурі, зимові вечори й досвітки довженні, як море… Корчма тільки тягла його до себе, бо тут бодай хоч з яким ріпником побалакає, а то в горілці бодай на часинку втопить свою тяжку, невсипущу гризоту. Мучила його дуже гадка про Йвана. Що з ним сталося? Чи втопився, чи як інакше собі смерть заподіяв, що не вертається?… Але Василь вірив і був майже певний, що Йван надто твердий, надто розумний, щоб зараз смерть собі
- ↑ Шинквас — стойка, прилавок.
