очима кругом. Через бориславських громадян він швидко перемигнув: це „капцани“, від них багато не вторгуєш.
Довше й радніше поглядав у той кут, де сиділи ріпники, доїдаючи вечерю. Між ними почали вже кружляти чарки, розмова ставала голосніша, реготи частіші, а жарти раз-у-раз грубші. Це звичайна пригравка до самого „танцю“. Шміло знає добре, що небавом кров молода розіграється під тими латаними, замащеними сорочками, а тоді все з дороги! Чорт бери гроші, чорт бери здоров'я, чорт бери спання! Жити, вживати світу, доки служать літа!… Шміло знає, що воно й нині до того прийде, бо без того ж не обходиться ні одна субота, й він із радости засукує руки.
Але ось його очі надибали Василя, що сидів коло груби на лавці скулений, мов би вижидав якогось важкого удару, що от-от спаде згори на його плечі. Він дивився в один чорний сук на помості й поволі смоктав люльку на короткім цибусі.
— Василю, Василю! А ходіть но сюди! — закликав Шміло.
Василь, почувши корчмарів голос, встав поволі й підійшов до шинквасу.
— Ну, чого ви так сидите, чому не кажете собі що дати? Вип'єте порцію?
— Т-та! — відказав Василь, здвигнувши плечима. Корчмар налляв порцію горілки, й він випив духом.
— Ну, ходіть сюди, сідайте коло мене… чого будете самі сидіти? Може ще порційку?
