— Ну, як собі схочете, я вас не силую! Про мене, най вам пусткою лежить, а що мені до того? — відговорювався хитрий Шміло, наливаючи Василеві ще одну чарку. В його голові вже зробився другий плян, безпечніший і певніший. Але саме тоді, коли ладився ще щось заговорити до Василя, піднявся за тим столом, де сиділи ріпники, такий галас та ґвалт, що Шміло мов на спружинах підскочив і побіг гамувати крик.
— Що тут таке? Що тут таке? — розлягався його пискливий голос серед загального гомону. Ріпникам уже зачинало „підступати до голови“. Вони повставали з лавок, почали розмахувати руками та говорити голосно; жарти викликували спірки й власне от-от доходило до бійки, коли Шміло вмішався, розбороняючи напівп'яних парубків.
— Ну, що ви робите? Дайте спокій, чи не можете забавлятися спокійно, як Бог приказав? На що вам битися та волосатися?
— А ти, спекулянтська мордо, чого межи нас пхаєшся? — гукнуло йому кілька грубих голосів. Шміло зачав говорити далі, а ті гудіти ще дужче, далі й п'ястуки загримали об стіл ба й пляшки задзеленькотіли об підлогу. Гамір зчинився несказаний, Шміло ніби кричав і репетував, що це „розбій“, але на думці сміявся й тішився з того, знаючи, що тепер видере від п'яних усе, що мають.
А Василь під час того галасу та гуркоту сперся на брудний стіл головою й заснув твердо, мов дитина.
