Пан-отець був зайнятий в стодолі, тому то аж по обіді спостеріг, що Василя нема в саду. Почав зараз допитуватися слуг, де він, але ніхто не бачив, як він пропав. Старий слуга Климко говорив навіть, що „хто знає, чи не полізла біда де в калабаню та не пропала, а то, каже, так йому щось з очей пахло, що недовго йому на світі жити“. Але пан-отець махнув нетерпеливо рукою на таке пендичення та й сказав: „Е, говори своєї! Піячисько негідний! Десь до корчми потирився! Я вже добре знаю, що йому з очей пахне, не бійся! Ану но підіть хто в село, чи не найдете його де в якім шинку! Приведіть мені зараз його сюди!“
Сказавши це, пішов пан-отець до покою, а старий Климко покивав головою, нібито дуже йому не хотілося вірити в єґомостеві слова. „А втім, — проказав він по хвилі, — що мені до того? Ну, Сеню, збирайся та бігай, коли єґомость казали… будем видіти!…
Сеньові, двадцятилітньому, кріпкому парубйці не треба було того два рази говорити. Живо загорнув на себе полотняний куртак, підперезав вузьким ременем, та й погнав у село, насунувши на чоло невеличку смушеву кучемку[1]. Він тішився дуже тим ходом, бо на селі у нього була люба дівчина, котру без того він би не побачив, хіба аж у неділю. А крім того кортіло його й порцію горілки випити, бо пан-отець дома ніколи й на очі не хотів її бачити. Не треба казати, що
- ↑ Кучемка — шапка.
