гаврило, хомут? А не підете ви собі до чорта матері?“ Пек тобі, бідо, — гадаю собі, — най тя хороба спітче! От я питаю Василя: Та що то таке сталось? А він стоїть, мов стовп, ні в дві, ні в три, а далі плюнув, зітхнув, та й поволікся он туди до Мошка, до шинку…
— Куди, кажете, до Мошка? — спитав Сень.
— Ага, туди ж до рудого Мошка. Тамій, бачу, й дотепер сидить, бо не вбачила, щоб відти виходив.
Сень не дослухав до кінця її слів і щодуху побіг болотистим перевулком до Мошкового шинку.
А з Василем ось яка була притичина. Вийшовши з попівського саду, він ледве-ледве затюпав до Шміла, все воркотячи собі по дорозі, що „про Шміла, небоже, треба зовсім забути“, і що єґомость дуже б гнівалися, якби він упився, і що Іван, то недобра дитина, не любить свого тата, хоче його вигнати з його питомої хати та пустити по жебрах. Але не вважаючи на всі ті гадки й слова, Василь йшов та йшов далі, не силкуючись навіть розпізнати, куди й чого він іде. І зовсім йому не дивно стало, коли опинився перед Шміловим шинком, а далі, й на хвильку не задумуючись, просто пішов до середини й мовчки став біля шинквасу та простягнув руку до Шмілихи, домагаючись тим способом звичайної порції горілки.
Шміла не було дома. Він ще на весні докопався нафти у Василевім закопі, а влітку черпав уже з трьох других закопів, виритих на купленій частці ґрунту.
