іншого! Я привик“ — каже Матій. — Ну, а заким ти ще привик, то що? „Та що, — каже він до мене, — ти питай, не питай, будеш видіти! А ще крім того! Погди[1], як тобі страшно буде самому під землею, у такій глибині! Ех, то буде тобі, небоженьку, рідна бабуня привиджуватися!“.
Ха, ха, ха! Дурисвіт, не Матій! Нібито, — каже, — ось нікого нема над мене! Що я витримаю, то не ваша сила! Угу на тебе, чудо чудне!
А ще мене допитує, як хлопчика якого! „А чи вмієш ти штольню копати? А чи вмієш ти платовці[2] класти? А чи вмієш ти це? А чи вмієш ти те? Цураха на тебе! Якби я вже й світу ніколи не видав! А я дома сам і шопу ставив і комірку пересипав, — майстрив не раз та й не десять! А воно гадає, погане, що вже крім нього ніхто більше нічого не втне!
Еге-ге! Та бо тут направду дивні звичаї у тих ріпників! А дивіть, з якою парадою вони мене нині приймали між себе! Хто би гадав, що вони, чорти, таку комедію вміють строїти?… Ха, ха, ха.
Як дізналися, що я вже в ямі роблю, так зараз мене обступили, що твоє гайвороння. „А, коли так, то треба тебе посвятити, до ріпницького кружка прийняти! Гей, до Кирницького!“.
Прийшли ми, — мусів я кликати п'ять кварт горілки для всеї кумпанії. Що було робити? Випили. „Ну, тепер, — кажуть, — треба тебе охрестити, небоже!“ —
