таки поміщено на старім тапчані, застеленім нашвидку чистою веретою, подушкою й коцом для вкривання. Сень роздяг його, роззув і поклав спати, пан-отець сам приніс йому збан води, хліба й ще дечого їсти і виходячи замкнув за собою двері на ключ. А Василь Півторак не чув нічого, що з ним робили, і в тій хвилі коли за ним замикали двері, спав твердим, неспокійним сном недужого, котрого слабий організм допалює страшна гарячка.
Ніч. Груба пітьма залягла Василеве притуловище. Крізь шпарки в стіні протягає гострим холодом. Крізь підлогу чутно, як хроплять в кухні слуги та час від часу скрикують крізь сон. Василь лежить, мов бездушна колода, на своїй постелі, лежить і не ворухнеться, лиш сопе тяжко, лиш дихає нерівно, а з глибини грудей чути глухий хрип дихавиці, мов дренькіт розбитого горшка.
Нараз Василь закрутився. Коц ізсунувся був з тапчана й впав на землю; його обхопив холод, мов залізні кліщі, він прокинувся. Рукою машинально сягнув по собі, бо уві сні бачилося йому, що оце вростає в сиру землю, а земля давить його й душить, а він дарма силується видобутися з живого гробу. Холодний піт стояв на Василевім чолі, важко дихали груди, храплячи сильніше, як уперед, а зуби на ґвалт дзвонили, не знати, чи від переляку, чи від холоду.
