боявся навіть ворухнутися, щоб не чути лупання в кістках.
Цілий день пролежав він таким способом; вставав лиш два-три рази, щоб взяти собі кусник хліба або дві-три бульбиці або води напитися. Води пив він того дня дуже багато, бо в середині чув після вчорашнього страшенну печію і хотів її залити водою.
Десь коло полудня навідався до нього пан-отець; він застав Василя на тапчані.
— Ну, ну, лежи, не вставай, — промовив до нього пан-отець, бачучи, що Василь силувався встати. — А що, як тобі сталося по вчорашній охоті?
Василь не відповідав нічого. Йому стало чогось тяжко й нелюбо, сам не знав чого.
— Ну, а куди ж то Господь водив учора? — спитав пан-отець глумливо. — Десь, бачу, хапатня була не абияка!…
— Та прошу єґомостя… — зачав щось Василь, але не докінчив, покмітивши, що єґомостеве лице супиться.
— Василю, — сказав пан-отець гостро і твердо, — я гадав, що ти ще чесний чоловік, що тобі можна й на слово повірити. Я гадав: от візьму його до себе, тут буде йому супокійніше, тут буде й догляд за ним, чень-чень[1], гадаю собі, чоловік поправиться, перестане ганьбу робити цілій громаді. А тут бачу, де-де-де! Не туди воно йде. Мій Василь ледве з хати, та й гайда до Шміла! Е, як воно так, то погано буде
- ↑ Чень-чень — а може.
